Антон Омельченко: перший українець на Південному полюсі

Теплий травневий вітер лоскотав свіжовиголене обличчя молодого чоловіка років тридцяти. Низький, проте широкоплечий, він крокував з посмішкою по вулиці Лондона. Хіба він зможе колись забути сьогоднішній день? Чи останні декілька років свого життя? «Мабуть, напишу про це книгу», — думав чоловік. Сьогодні він, хлопець з Полтавщини, що пів життя доглядав за кіньми, отримав медаль зі своїм портретом від короля Великобританії, а його ім’я, Антон Омельченко, тепер у списку членів Королівського географічного товариства Великобританії.

Корабель Терра Нова. Фото Getty Images
Корабель Терра Нова під час експедиції до Антарктиди. Фото Getty Images

Портрет Антона Омельченка висить в історичному коридорі української антарктичної станції «Академік Вернадський», а його іменем названо бухту на Березі Оутса. Саме він став першим українцем, який відвідав Південний полюс. Це була його єдина експедиція, і навряд чи він взагалі колись планував відкривати нові землі. Антон чудово ладнав з кіньми й, можливо, присвятив би все життя саме цій справі. Але сталося інакше.

Як жокей з Полтавщини опинився в Антарктиді та став легендою для української історії, стопами якої пішли його онук та правнук? Аби почути цю історію, потрібно перенестися на її початок.

антон омельченко лукич перший українець на південному полюсі в складі експежиції скотта


Читай також: Як одесит Борис Лісаневич став другом королів та відкрив туристичний Непал


З пастуха в жокеї

Почалося все в селі Батьки, що в Полтавській області. Антон був наймолодшим з семи дітей і вже з десяти років разом з братами працював — випасав кіз та овець.

Роботу їм дає поміщик Пеховський — відомий на той час власник кінних заводів. Можливо, з цього знайомства історія Антона Омельченка почала рухатися у бік Антарктиди. Поміщику подобається, як хлопець пасе худобу, тому він бере над ним опіку, доручає доглядати за кіньми й згодом вирішує, що хлопчина має вчитися на жокея.

На кінець ХІХ сторіччя кінний бізнес вважався дуже прибутковим, адже коні були найпоширенішим видом транспорту. Власники часто брали участь у виставках, щоб вигідніше представити свій товар потенційним клієнтам.

Так Антон щороку виступає з конями на виставках, бере участь у перегонах в Австрії, Польщі, вчиться у кращих тренерів з Англії та досягає майстерності у цій професії.

Поки він досить далекий від Антарктиди, проте смерть його опікуна та переїзд з новим власником помістя на Далекий Схід його трохи підштовхують ближче.

Микола Ведєрніков, новий власник, у дорозі, поблизу Владивостока, помирає. Антон лишається сам, знаходить там місцевий іподром і продовжує робити те, що у нього добре виходить — доглядати за кіньми.


«Терра Нова» близько

Приблизно в той самий час в Англії морський офіцер, який нещодавно провів успішну експедицію «Діскавері» та відкрив Землю Короля Едварда VII — півострів в Західній Антарктиді, Роберт Скотт, планує наступну досить небезпечну експедицію. Планує він енергійно та швидко, адже в потилицю йому дихає конкурент — норвежець Руаль Амудсен.

Скотт переслідує дуже шляхетну ціль — досягнути Південного полюса, аби честь цієї грандіозної події належала Британській імперії, тому поступатися Амудсену не збирається.

За планом Скотта для експедиції потрібні гончі собаки та маньчжурські білі поні, які б везли членів команди та речі. Їх має купити на Далекому Сході та доставити до Антарктиди агент експедиції Сесіл Мірз, у минулому секретний агент британських служб.

Ось саме на цьому етапі історії Омельченко знаходиться за крок до подорожі. Бо Сесіл прибуває до Владивостока, направляється до іподрому і там знайомиться за рекомендацією місцевих з найкращим жокеєм — Антоном Омельченком.


Подорож до Антарктиди почалася

До експедиції залишаються місяці. Місія Антона — доправити з Владивостока 20 поні до Нової Зеландії та повернутися назад. Компанію йому складають Сесіл Мірз та росіянин Дмітрій Гірєв — погончий собак. Перша зупинка була в Японії, де чоловіки пересіли на пасажирський корабель. Добравшись до Нової Зеландії, вони затримуються там на карантин, де вперше Омельченко зустрічається зі Скоттом. На цьому його подорож могла й скінчитися. Але Скотт приймає рішення включити Омельченка і Гірєва до групи дослідників.

4 січня 1911 року судно «Терра Нова» з компанією прибуває до кінцевого пункту, і Антон Омельченко виходить на берег Антарктиди.

Корабель Терра Нова на шляху до Антарктиди. Фото Getty Images
Омельченко з кіньми на борту корабля Терра Нова

Фінальна підготовка до експедиції почалася. Антон увесь час опікується над поні, також допомагає встановлювати тимчасові табори та склади з усім необхідним для учасників переходу до Південного полюса, стриже членів експедиції, бо має досвід з гривою коней, допомагає на кухні, асистує фотографу, у вільний час грає у футбол, співає пісні або танцює.

Учасники експедиції Скотта в базовому таборі на Південному полюсі. Фото University of Cambridge/Getty Images
Учасники експедиції прямують до середини Південного полюсю


Читай також: 5 історій про жінок, які мандрували до того, як це стало мейнстрімом


Омельченко — українець?

Скотт неодноразово згадував Омельченка у своєму щоденнику, вважав, що він дуже працьовитий та добре знається на роботі з кіньми. Проте зазвичай називав його у записах «маленьким росіянином», та й інші учасники експедиція відносили Омельченка до росіян. Про Україну мова не йшла через декілька причин, по-перше, у той час більшу частину українських земель контролювала російська імперія, тому іноземці усіх, хто мав слов’янську зовнішність, зачисляли до росіян, також, навряд чи Омельченко добре знав англійську, щоб пояснити, хто він такий та звідки, до того ж певний час жив у Владивостоці, де й познайомився з Сесілом Мірзом.

омельченко експедиція до полюсу скотт
Омельченко готує на кухні

Ще декілька десятків років пройде з експедиції, поки не з’ясується, що один з «росіян», яких описував Скотт, — мешканець села Батьки у Полтавщині та українець за походженням. Чи ідентифікував себе Омельченко як українця — точно не відомо, проте ми знаємо, що врешті решт він повернеться до своєї домівки, зведе там хату, одружиться, матиме сім’ю, почне хазяйнувати. А ще ми знаємо, що в Антона майстерно виходив гопак, виконання якого навіть вдалося зафільмувати.


Трагічна експедиція

Експедиція Скотта тривала понад рік, половина часу пішла на підготовку, а далі настав момент вирушати до омріяного полюса. Скотт бере з собою чотирьох напарників та відправляється в дорогу. До середини шельфового льодовика їх на конях проводжає Антон, а коли коні вже не можуть рухатися далі, повертається з ними до бази очікувати з іншими на дослідників.

антон омельчинко та поні
Антон Омельченко разом з кіньми
Члени команди Скотта біля норвежського прапора на середині полюса

Проте група Скотта так і не повертається. Чоловіки ледве дійшли до полюса й побачили там норвежський прапор. Засмучені та втомлені вони рушили назад, проте через брак їжі та відпочинку, сильний холод та хворобу, усі вони померли на зворотному шляху.

Для британців Скотт став героєм, який помер виконуючи подвиг. Тому усю команду, що вижила, нагородив довічною пенсією та іменною медаллю сам король Великобританії Георг V.


Повернення додому

Майже одразу після повернення з експедиції Антон пішов воювати у Першій світовій війні.

А після осів у своєму рідному селі та влаштувався листоношею. Сім’я Омельченка назбирала багато історій та спогадів про свого відомого предка: хтось з сусідів бачив, що він вмів їздити верхи, стоячи на коні руками, хтось пригадував, що він ніколи не хворів, а як почувався погано, брав мішок, набитий землею, та й бігав з ним, поки піт не зійде, а потім обливався водою з криниці, також казали, ніби він міг вгадувати сни. А як повернувся з експедиції привіз із собою цілу купу фотографій, усім їх показував, завішав ними стіни в хаті та мріяв написати книгу про свою подорож.

Одного дня доля посилає йому таку можливість — на порозі хати з’являється невідомий чоловік, називається кореспондентом полтавської газети “Більшовик” й пропонує Омельченку написати книжку про його пригоду. Той дуже радіє, віддає усі свої записи, знімає зі стін фотографії та ввіряє усе це незнайомцю, ще й відвозить його самостійно назад до Полтави. Але книга так і не вийшла, як і репортер більше не виходив на зв’язок та виявися зовсім не репортером, а ким — невідомо, можливо, це був якийсь аферист, або представник ЧК.


Загадкова смерть

Найцікавіша легенда про Омельченка пов’язана з його смертю. Члени сім’ї стверджують, що він точно знав, коли помре. У день смерті він вмився, вдягнув нову сорочку та сів на поріг своєї хати. У момент погода зіпсувалася, вийшла темна хмара, а з неї вилетіла шарова блискавка та й вразила Антона у плече.

Так написано в усіх джерелах про Омельченка, проте один з синів допускав, що цю історію могла придумати їхня мати, а насправді його вбили чекісти. Як було, зараз вже важко з’ясувати, мабуть, обидва варіанти можливі. Хоч перший, про блискавку, звучить значно епічніше та більше пасує до насиченої та непередбачуваної історії життя хлопця, який пас коней та брав участь у перегонах, чоловіка, який потрапив на Антарктиду, героя, який отримав медаль від короля Британії, воїна, що пізніше працював листоношею, господаря, що мав сім’ю та виховував синів, українця, чиї нагорода, господарство, історія комусь могли муляти очі.

Під час Другої світової війни вкрали й медаль Омельченка. Проте залишилася нематеріальна пам’ять про першого українця в Антарктиді, а також його нащадки, онук і правнук, які пішли за стопами предка. Онук Віктор тричі ходив на антарктичну станцію «Академік Вернадський» з українською експедицією, а правнук Антон двічі.

правнук антона омельчинка під час експедиції Антарктиди
Фото із особистого архіву Антона Омельченка