Готовий маршрут Житомирщиною на вихідні

Мандрувати Житомирською областю одне задоволення: по-перше, концентрація цікавих місць тут зашкалює, від кар’єрів до старовинних палаців та захоплюючих костелів; по-друге, основні локації запропонованого маршруту знаходяться не так далеко від майже ідеальної траси Київ-Чоп. Тож пропонуємо на вихідні вирватися на Житомирщину, тобі тут точно сподобається!

Костел Антонія Падуанського

Перша точка на маршруті – костел Антонія Падуанського. Розташований він в селищі Стара Котельня, що має давню історію: люди селилися тут вже в ІІ–VI ст. н. е, а на згадку про часи Київської Русі лишилися частково зруйновані оборонні вали, залишки фортеці XII та курганні поховання. На одному з таких оборонних валів власне й знаходиться католицький костел, який почали будувати в 1783 році на кошти місцевого поміщика Антонія Прушинського. Дата зведення та ім’я фундатора збереглися на кам’яній табличці над дверима костела. Поява на Житомирщині католицького храму хоч і рідкість, але не випадковість – з 1667 року Котельня, яка і більша частина Правобережної України перейшла до складу Речі Посполитої. В період радянської окупації костел розграбували та перетворили на місцевий склад – типова доля подібних споруд.

Храм побудований із цегли у стилі бароко. Незважаючи на зовнішній стан, будівля виглядає дуже гарно, можна сказати, органічно й красиво. Щось є в цих романтичних руїнах. Силами місцевої католицької громади костел реставрували зсередини, відремонтували дах й в цілому врятували будівлю від руйнації. З одного боку почали капітальний ремонт фасаду, але, здається, костел набагато краще виглядає в тому стані, в якому він зараз, й радше потребує консервації, ніж повного ремонту.

Палац та парк Бержинських-Терещенків в Андрушівці

За 20 хвилин від костелу в селі Андрушівка знаходиться маєток Бержинських-Терещенків. Маєток було закладено в 1848 році польскими панами Бержинськими, що тоді володіли селом. Невдовзі, в 1869 році, садибу разом із прилеглим парком та ставками придбав цукровий магнат Артемій Терещенко. Інтерес до Андрушівки не випадковий: підприємець активно розширював свою мережу виробництв, скуповував землі під висадку цукрових буряків, а в Андрушівці якраз знаходився цукровий завод. Це був перший подібний завод, збудований на Житомирщині Бержинськими в 1848 році. До речі, завод в Андрушівці зберігся й донині. Терещенко модернізував цукровий та спиртовий заводи, реконструював садибу, розширив парк навколо неї.

Палац Терещенків у Андрушівці являє собою двоповерхову асиметричну будівлю з цегли. Що цікаво, другий поверх було надбудовано лише в 1975 році, при реконструкції садиби. Загалом, палац піддавався частковій перебудові ще з часів 1920-х років. На жаль, інтер’єри повністю не збереглися до наших днів, лише в одній з кімнат чудом залишилися фриз XІX ст., біломармурові щаблі сходових прольотів та декоративна обробка одного із залів. Проте ззовні в деталях палацу можна ще помітити елементи тих, терещенківських, часів. Навколо палацу збереглося кілька господарських приміщень, в’їзні ворота та три вежі-огорожі.

Зараз в садибі розміщується навчальний заклад, певним чином це допомагає зберегти пам’ятку архітектури національного значення, адже дуже багато палаців та садиб перебувають в набагато гіршому, напівзруйнованому стані. Один із таких палаців, теж Терещенків, також є в цьому маршруті, але про це згодом.

Костел святої Клари в Городківці

З Андрушівки до наступної локації на маршруті веде справжня бруківка ледь не царських часів, але 20-хвилинна дорога по такому покриттю варта головної окраси села Городківка – костелу святої Клари. Здалеку будівля радше нагадує середньовічний замок на березі річки, аніж костел: все завдяки поєднанню готичного то романського стилів, оригінальній вежі-дзвіниці та нетиповим поєднанням матеріалів як для релігійної споруди – цегли та каменю.

Костел збудували в 1913 році за ініціативи польского письменника Євстахія Івановського на місці кам’яної каплички на честь святої Клари, що існувала тут з 1818 року. Івановський прагнув виконати побажання матері й збудувати на честь її покровительки храм, але втілити задум за життя йому так і не вдалося – письменник помер дуже рано. Будівництвом костелу займалися далекі родичі письменника, що успадкували його маєток.

До будівництва храму було залучено польських майстрів, на будівництві також працювали місцеві жителі з сусідніх сіл. Костел мав чудову акустику та оригінальну конструкцію з трьох дзвонів, найбільший з яких важив 150 кілограмів, вікна були прикрашені кольоровими вітражами, а посеред залу висіла кришталева люстра. На жаль, все це не дійшло до наших днів, адже з 1935 року прихід припинив своє існування, і костел спочатку використовували як концертну залу, а потім як колгоспну комору. В період німецької окупації богослужіння в костелі святої Клари було відновлено, але вже в 1961 році приход знову закрили, а приміщення храму спочатку віддали місцевій школі під палац піонерів. У 1989 році костел передали римо-католицькій громаді, яка зайнялася його відновленням. Всередину костелу можна потрапити лише під час богослужінь, які проводять тут не часто – кожної першої п’ятниці, щонеділі та на свята.

Палац Терещенків в Червоному

Будучи в цих краях, неможливо оминути ще один розкішний палац родини Терещенків в селищі Червоному. З Городківки доведеться трохи потруситися по не найкращій дорозі, але є й приємна новина – до селища почали будувати нову дорогу, тож останній десяток кілометрів порадує ідеальним покриттям. Вже на під’їзді до колишнього маєтку видніється башта палацу, що визирає, наче замкова вежа.

Палац в неоготичному стилі було збудовано для польского шляхтича Адольфа Грохольского, що володів селом та займався розведенням породистих скакунів. Після його смерті село з маєтком успадкувала дружина, яка невдовзі продала Червоне разом з палацом Федору Артемовичу Терещенку, який звів тут черговий цукровий завод своєї імперії. До речі, споруди заводу досі збереглися й знаходяться по інший бік парку навпроти палацу.

Але повернемося до історії палацу Терещенків в Червоному. Вона вельми цікава, особливо після переходу села та палацу у спадок сину цукрового магната Федору Федоровичу Терещенку в 1894 році. Він захоплювався авіацією та збудував в Червоному ледь не першу авіаційну майстерню, де збирали літаки для авіаційного флоту тогочасної Російської імперії. На виробництві побували відомі авіатори тих часів – Павло Нестеров, автор мертвої петлі, та Любов Галанчикова, одна з перших жінок-льотчиць, рекордсменка, яка піднялася на висоту 2200 м (що було тогочасним рекордом серед жінок). За деякими свідченнями, до Терещенка в Червоне проїздив з візитом імператор Микола II. Тож можна тільки уявити, які гості тут бували, які події відбувалися в звичайному селі на Житомирщині.

Федір Терещенко, як любитель інновацій, не обмежувався літаками. У своєму палаці він зробив великий концертний зал зі сценою та кінотеатром, де гостям палацу демонстрували фільми, зняті під час польотів на літаку над Червоним. Для театральних вистав була облаштована оркестрова яма та будка суфлера, можна тільки уявити розмах вечірок та постановок, які проводилися в скромному селі Червоне десь на Житомирщині. Нині зал перебуває в занедбаному стані, як і більша частина палацу.

Про долю палацу після 1917 року неважко здогадатися. Тут облаштували інтернат для безпритульних дітей, згодом, в 1928 році, палац сильно постраждав від пожежі, були втрачені більшість інтер’єрів. До 90-х років минулого століття в приміщенні розміщувався технікум. Незважаючи на плачевний стан будівлі, що сильно постраждала під впливом більшовицьких ідеологій та часу, все ж на фасадах та довкола можна розгледіти чимало деталей.

Поряд з палацом Грохольських-Терещенків можна подивитися ще кілька цікавих об’єктів: збережені приміщення цукрового заводу, колишній готель з романтичною назвою “Червоні номери”, фонтан “Три грації”, що встановлено навпроти колишньої школи для благородних дівчат, озеро з острівцем кохання. Все це мовчазні артефакти періоду Терещенків, яким вже понад 150 років.

З 2018 року екскурсії палацом та навколишніми цікавими місцями проводить місцевий гід – Тарас Коновалов. Він ретельно збирає історичну інформацію про селище та палац, працює над популяризацією туризму в Червоному. Тарас зможе показати палац Грохольских-Терещенків зсередини та багато розповісти цікавих деталей про це місце та його колишніх власників. Все це він робить на волонтерських засадах, але ми закликаємо підтримати його ентузіазм донейтами після екскурсії.

Будинок рибалки в Старому Солотвині

Ця локація облетіла вже усі Instagram, вдень тут можна зустріти чимало охочих зробити фото, але ми все одно вважаємо це місце гарним. Тож рекомендуємо заїхати в Старий Солотвин, тим паче, що він знаходиться всього за 10 хвилин від Бердичева. Дехто називає цей маленький будиночок на острові посеред річки Коднянки будинком Баби Яги або будинком мисливця. Насправді ця хатинка, що виглядає досить казково, належить місцевому товариству рибалок. Острів створили штучно в 70-х роках минулого століття, він одразу отримав статус чи то назву острова Кохання. Трохи пізніше місцеві рибалки вирішили власним коштом облаштувати тут невеличкий будинок для відпочинку.

Бердичів

Бердичів – невелике місто на Житомирщини, яке відоме більшості мандрівників прекрасним католицьким монастирем ордену Босих Кармелітів. Свого часу саме цей монастир став релігійним й культурним центром міста, і його діяльність дала поштовх до перетворення Бердичева в значний торгівельний центр. Поява католицької святині тут не випадкова – адже Бердичів до 1772 року входив до складу Польщі. Монастир розташовується на березі річки Гнилоп’ять й радше нагадує фортецю, ніж релігійну споруду. Тут дійсно раніше був замок, що належав польському воєводі Янушу Ташкевичу, якій він віддав під будівництво монастиря – такою була обітниця воєводи богові за звільнення з татарського полону. Будівництво, яке тривало 8 років, закінчили в 1642 році, під час урочистого відкриття Ташкевич подарував монастирю ікону Пресвятої Діви Марії, що здавна належала його роду. Польська влада звернула увагу на роль монастиря в суспільному та політичному житті, тому всіляко підтримувала кармелітів, надала монастирю гармати та постійний гарнізон.

Доля монастиря видалася буремною, не раз кармеліти були вимушені покинути свою святиню: то під натиском козаків, що йшли визвольною війною, то внаслідок родинних чвар спадкоємців Ташкевича. Потім була ліквідація монастиря урядом царської Росії, що запанувала тут з 1775 року, а в 1926 році вже радянська влада вкотре закрила монастир, організувавши тут музей та атеїстичний кінотеатр. Але віддані кармеліти щоразу поверталися, відновлювали та розбудовували святиню, укріплювали фортецю і ще з більшим завзяттям займалися просвітництвом. Так при монастирі була організована друкарня, що видавала не тільки святі писання, а й політичні й художні твори, навіть друкувалися так звані бердичівські календарі – щось на кшталт дайджесту головних подій року.

Найбільше монастир постраждав у 1941 році – тут сталася пожежа перед самим захопленням міста німецькими військами. Вірогідно, саме тоді пропала оздоблена коштовностями ікона Божої Матері – за однією версією згоріла під час пожежі, за іншою – була викрадена та вивезена. Від руйнації монастир врятувала масштабна реставрація, яку провели тут в 60-х роках минулого століття, тоді в келіях облаштували художню школу. Вона знаходиться на задньому дворі монастиря й працює і зараз.

Окрім головного храму, на території монастиря Босих Кармелітів знаходяться два музеї – історії Бердичева та Джозефа Конрада. Не поспішай дивуватися, звідки тут музей класика англійської літератури, все дуже просто – Конрад народився в Бердичеві, в цьому монастирі його хрестили. Музей хоч і маленький, але дуже сучасний та цікавий, вхід безплатний, тож не прогав нагоди дізнатися більше про буремне життя видатного бердичівця.

У 17-18 ст. життя в Бердичеві вирувало, адже місто знаходилося на важливому торгівельному шляху між Європою та Росією, тут влаштовувалось до 10 ярмарок на рік, на які з’їжджалися купці навіть з Лондона та Парижа. Можливо, десь в цей час з’явився польский вираз “пиши в Бердичів”, адже купець повертався в місто кожні 2-3 місяці, тож послати лист до Бердичева – було надійним способом зв’язатися з ним. Бердичів був одним з п’яти тогочасних мегаполісів на території України – нарівні з Одесою, Києвом, Львовом та Харковом. А ще саме в Бердичеві Оноре де Бальзак одружився з коханням всього свого життя Евеліною Ганською, з якою листувався 17 років. Закохані обвінчалися в костелі Святої Варвари, про що нині сповіщає меморіальна табличка. Це дійсно було центрове й знане місто.

150 років тому Бердичів був найбільш єврейським містом України й тогочасної Російської імперії – за переписом населення в 1863 році, з 51 тисячі містян 93% складали євреї. Тут розміщувалося 80 синагог, єврейські навчальні заклади, виходили 4 регулярних видання на ідиш. Подейкують, що за тих часів в місті навіть не євреї розмовляли на досить пристойному ідиші. Колишня назва міста “Волинський Єрусалим” не випадкова, місто дійсно відігравало й досі відіграє важливу роль для єврейської релігійної громади, адже тут поховано одного з основоположників хасидизму Леві Іцхака Бердичівського. Його усипальниця знаходиться серед старого єврейського кладовища в передмісті, яке чудом не знищили в часи нацистської окупації. Саме кладовище дуже незвичне, більшість надгробних плит має форму чобота (мацева), обов’язково повернутого ступнею на захід. Найстаріші могили з каменю та цементу відносять до 1790-х років.

Дізнатися більше про історію іудеїв в Бердичеві можна в музеї єврейства, що знаходиться на вулиці Європейській, 17/9. Зараз в місті проживає лише близько 1% євреїв: ті, хто чудом вижили під час нацистської окупації та масових вбивств, емігрували з рідного міста.

Рекомендуємо зупинитися в Бердичеві на ніч – тут є кілька готелів та відпочинкових комплексів, а також милих кафе та ресторанчиків, де можна повечеряти чи випити каву. Перш ніж завітати до найцікавіших пам’яток Бердичева, прогуляйся його вуличками, роздивися маленькі будиночки, зазирни в подвір’я – деякі з них не поступаються своїм колоритом одеським.

Житомирщина насичена цікавими місцями та гарними краєвидами. Наша порада – не поспішай, тобі обов’язково захочеться затриматися в деяких місцях, насолодитися навколишніми видами. Приємно провести вечір в Бердичеві можна на березі річки Гнилоп’ять. Місце для пікніка можна знайти на міському пляжі, що неподалік центра міста, або парку на протилежному березі ріки. Найкращий акомпанемент до вечірніх посиденьок – Becherovka original.

Для зручності ми нанесли усі локації на Google Maps. Збережи собі карту перед поїздкою.

Цей матеріал створено за підтримки бренду Becherovka

Що це означає?