“Ми вже маємо план”: як волонтери будуть відновлювати спалену окупантами Кінбурнську косу

Від російської агресії страждає усе живе. Те, що відбувається зараз на Кінбурнській косі, можна без перебільшень назвати екологічною катастрофою: згоріли реліктові ліси, винищено десятки видів тварин, птахів і комах.  Допоки ми всі чекаємо на деокупацію Кінбурну, місцеві волонтери вже роблять кроки для майбутнього відновлення заповідної природи. 


Коса під окупацією 

Свою 30-ту річницю 15 жовтня 2022 р. регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса» зустрів у російській окупації. Розташування півострова виявилося стратегічно важливим у військовому плані. Кінбурн знаходиться на межі Херсонської та Миколаївської областей, розділяючи Чорне море та Дніпровсько-Бузький лиман. Відтак, з коси можна контролювати вхід до Дніпра й Південного Бугу, а також порти. Окупанти зайшли сюди в перші тижні повномасштабного вторгнення й перетворили півострів на пекло. На Кінбурнській косі всього кілька населених пунктів, у яких прописано близько 500 людей. Частина з них встигла евакуюватися, інших росіяни силоміць вивезли в росію, деяких убили. Від тих, хто лишився на півострові, українські волонтери отримують тривожні новини. Ще наприкінці березня – на початку квітня на косі здійнялися масштабні пожежі – частково внаслідок артилерійських обстрілів, частково через навмисні підпали з боку окупантів. Попри те, що російські військові забороняли місцевим цивільним боротися з пожежами, люди виходили проти вогню фактично голіруч: з мокрими ковдрами, з відрами та шлангами. На жаль, вже у травні Кінбурнська коса перетворилася на справжнє пекло: палав буквально весь півострів. Тисячі гектарів заповідного лісу нині – чорні згарища. Внаслідок екоциду (масове знищення природних об’єктів), ймовірно, повністю зникла сосна, червонокнижні дикі орхідеї. Гинуть дельфіни. Суцільно заміновані сухопутна частина та акваторія ландшафтного парку: підриваються і місцеві мешканці, й дикі тварини. Зокрема, до війни на півострові був табун диких коней, на сьогодні їхня доля невідома. Десятки видів птахів не матимуть, куди прилетіти наступної весни на гніздування (Кінбурнська коса – найбільший у Європі «аеродром» для перелітних птахів). У полум’ї загинули унікальні ендемічні комахи та тварини.

Повністю оцінити масштаб катастрофи до деокупації Кінбурну неможливо – та знімки з супутників демонструють: вигоріло майже 80% парку. Природоохоронці попереджають: на відновлення коси знадобляться десятки років. А в довоєнному стані Кінбурнську косу ми вже не побачимо ніколи, адже реліктові насадження відновити неможливо. 

супутниковий знімок пожеж на кінбурнській косі екоцид
Супутниковий знімок пожеж на Кінбурнській косі, травень 2022


Вартовий Кінбурну 

Євген Лютер називає себе вартовим Гілеї (держава із такою назвою існувала на півострові ще у 5 ст. до н.е.,  відповідно до записів давньогрецького історика Геродота). Уродженець Миколаєва, Євген вперше приїхав на Кінбурн у 2007 році.

відновлення кінбурнської коси волонтери
Фото: fb.com/Євген Лютер

«Це було кохання з першого погляду, – згадує він. – Духмяні степові трави, білосніжний пісок, рожеві озера з одного боку й Чорне море з іншого, безкрайній горизонт. Тут легко дихати й думати. На косі я навчився чути себе і вперше за довгі роки відчув просте й справжнє людське щастя. Навіть славнозвісні кінбурнські комарі мені не дошкуляли – я просто не звертав на них уваги. Це як з коханою людиною: ти любиш і приймаєш її усю, а з якимись дрібницями просто навчаєшся жити».

У подальші роки Євген поїздив по світах і континентах, та завжди при першій-ліпшій нагоді повертався на косу пожити у наметі. А у 2013 році лишив стабільну роботу менеджера й створив KINBURNCAMP:

«Кемп став майданчиком для завзятих туристів, музикантів та інших творчих людей. На світанку ми займалися йогою, а ввечері пили трав’яний чай і слухали музикантів. Це був неоціненний досвід, який дав мені багато друзів і однодумців, з якими ми вже встигли зробити для Кінбурна чимало, а в майбутньому, сподіваюся, зробимо ще більше».

У 2016 році Євген разом із місцевими жителями заснував благодійний фонд «Нова Гілея». Придбали пресувальний станок для пластику (щороку після туристичного сезону лишається багато сміття, яке треба збирати, пакувати та вивозити). Почали засаджувати косу локальними деревами. Загорілися ідеєю відродити на Кінбурні популяцію оленів, косуль та диких коней – усі ці види колись проживали на косі. Заради відродження диких тварин підписали меморандум про співпрацю з Національним природним парком «Білобережжя Святослава» – рівно за 2 дні до повномасштабного вторгнення. Євген на той час знаходився в Очакові, згодом виїхав у Переяслав під Києвом. Сьогодні президент фонду «Нова Гілея» разом з іншими волонтерами вже створив кілька проєктів по відродженню Кінбурну після деокупації й продовжує шукати небайдужих людей і правозахисні організації для співпраці. 


«Кінбурн – це справа життя, і я робитиму її стільки, скільки потрібно»

«На зв’язок із місцевими виходимо дуже нечасто й обережно, – говорить Євген. – В основному наші розмови виглядають так: «Як справи? –Все нормально. –Говорити можеш? –Не дуже». Окупанти тероризують місцеве населення, погрожують, обшукують – тому люди не можуть відкрито ділитися фото чи враженнями про те, що відбувається на косі. За моєю інформацією, зараз на косі залишилося не більше 50-60 мешканців. Як вони виживають, важко уявити. 

Ще поки ходив гуманітарний катер, ми встигли передати на косу бензин, деталі для ремонту лісгоспівського трактору тощо. Зараз ніякої комунікації з Кінбурнською косою з українського боку нема. 

В будь-якому разі, очевидно, що після деокупації та розмінування заповідника на нас усіх чекає чимало роботи. Фактично треба буде створити на місці згарища парк наново. Зараз я активно шукаю українські та міжнародні правоохоронні організації, які зможуть у цьому допомогти. 

план на порятунок кінбурнської коси

Я думаю, що найгарячішою потребою після деокупації буде налагодження життя місцевого населення. У мене вже є цегла, з якої ми побудуємо дров’яну піч у центрі коси чи в Очакові, аби пекти хліб і роздавати усім, хто потребує. Хочу запустити в соцмережах стрім, аби люди привозили борошно або робили грошові пожертви. Будемо пекти хліб, грати музику, пити трав’яні чаї, розповідати про Гілею – словом, вчитися радіти життю заново. Також вже розробили макет монети «дуб золотий». Ідея така: ми випустимо дизайнерські монети, які відображатимуть природне розмаїття Кінбурнської коси (орлани, дикі орхідеї, пелікани, старовинна турецька фортеця тощо). Почали з зображення прадавнього дуба віком у 500 років, який – хочу вірити! – якимось чудом вцілив у пожежах.  Прибуток від продажу монет спрямуємо на відновлення коси.

Також навесні (вірю, що до того Кінбурн деокупують) треба буде викорчувати усі рештки згорілих дерев, а потім насадити нові. Це величезний шмат роботи, тому нічиї руки не будуть зайвими. У нас уже є фінанси на закупку бензопил, ми плануємо домовитися з працівниками лісгоспу про інструктаж – і потім разом з іншими волонтерами виходити розчищати згарища. Обов’язково треба буде закупити пожежні машини, квадрокоптери, встановити протипожежні вежі. Знадобляться щонайменше 2 катери, аби патрулювати парк з води. До речі, сподіваюся і вірю, що акваторію Кінбурнської коси також буде розміновано. І ми хочемо домовитися з розмінувальниками, аби під час цих робіт також розчистити дно від залишків браконьєрських сіток, у яких гинуть риби та дельфіни. 

Звісно ж, після деокупації буде створена незалежна екологічна комісія, яка оцінить масштаби збитків і складе план робіт. За моїми підрахунками, вже років через 10 ми знову побачимо на Кінбурні вільху, березу, молоді дуби. Але у більш-менш довоєнному вигляді косу застануть лише наші онуки. А дещо не відновити, на жаль, вже ніколи. Втім, це не збиває мого ентузіазму. Я ж казав, що Гілея для мене – як кохана людина. А коли кохана людина проходить через темні часи, ти просто робиш усе, аби їй допомогти. Стільки, скільки потрібно». 


Що відбувається під час окупації в курортних містах Півдня