Де знімали фільм «Тіні забутих предків» — музей у Криворівні

с. Криворівня, Верховинський район, Івано-Франківська область

У серпні 1910 року Михайло Коцюбинський повертався з лікування в Італії. Та проїздом, на кілька днів, завітав до села Криворівня. Вражений Карпатськими краєвидами, а ще більше гуцульськими звичаями, побутом й фольклором, письменник задумав, а через рік й написав: повість «Тіні забутих предків».

У повісті немає жодного вигаданого факту, ця історія насправді сталася в Криворівні. Це драма про Ромео і Джульєтту, тільки українських. Повісті судилося стати відомою на весь світ, та ще й прославити гуцульський люд. В успіх екранізації не вірили у Держкіно, мовляв, вірменин Параджанов, Коцюбинського «не потягне». Але, не так сталося, як гадалося. 

У 1963 році режисер Сергій Параджанов приїхав у Криворівню зі знімальною групою, й відзняв там усі сцени з фільму, що мали відбуватися у селі. Близько сотні місцевих жителів взяли участь у масовках. Фільмування було важким, адже багато сцен знімали в холодну пору. 

У фільмі ти бачиш не бутафорну, а справжню гуцульську хату — ґражду, що будувалася у 1790 році. Хата називається «ґраждою», бо виглядає наче фортеця — усі будівлі на обійсті: дім, хліви, комори, розташовували у ґражді по периметру, й обгороджували суцільним парканом. А всередині — двір, захищений від вовків. У 1963 році ця дерев’яна хата була найстарішою в селі. У фільмі ця хатина уособлює оселю головного героя, Івана Палійчука. Тут хлопець жив із народження й до свого весілля.

Насправді — то хата гуцулки, Параски Харук, яка прожила 103 роки, й мала 13 дітей. Не знала Параска за життя «ні доктора, ні пігулки», натомість знала усі гуцульські звичаї, обряди, співанки та легенди. Її розповідями заслуховувався Іван Франко (як розповідає Василина, дружина правнука баби Параски).  Франко сидів на лаві біля одвірка саме цієї хати й спілкувався з Параскою. А коли знімали кіно, бабці Парасці було: 102 роки. Вона пильно слідкувала за знімальним процесом, аби все було по-гуцульськи вірно.

Тепер хата відбудована, нова, а в ній — музей. Від старої хати збереглися автентичні лави, сволоки й жердки. На сволоках вирізьблені: Хрест, як символ захисту в гуцулів та язичницький символ: Квітка-Сонце. Знадвору заходиш у сіни, а по-гуцульськи — хороми. По праву руку від хором — кімната, що зветься: «хата-правачка». У правачці завжди ставилася піч, і в ній жила вся сім’я. У кімнаті зберегли мисник із дерев’яним посудом, стіл, ліжко з сіном, лавку, та ще багато побутових речей. Всі килими, рядна — ручної роботи, виконані з овечої шерсті. У масивній лавиці всередині видовбана була схованка для австрійської мисливської рушниці. Та така, що й справжній поліцай колись не знайшов.

Світочно-холодна кімната розташовується навпроти правачки, через світлицю. До неї заходили у свято або коли приймали дорогих гостей. У цій кімнаті стоїть скриня з кінофільму, а на стіні — ярмо, яке Івану та Палагні одягали на весіллі (насправді такого гуцульського звичаю немає). А ще є дитячі гуцульські ходунки, яскраві килими, картини та фотографії. І надзвичайно цікава розповідь пані Василини про хату, зйомки кінофільму та інше. Пані Василина є дружиною правнука баби Параски, господині двору.

Читай також: Музей Плитки-Горицвіт в Криворівні

У 1965 році фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова отримав першу золоту медаль Аргентині. Шедевр потрапив у Книгу рекордів Гіннеса за кількістю міжнародних кінонагород: їх аж 39, з них 28 —  кінофестивальних й 24 — це гран-прі з 21-ї країни світу. В міжнародному прокаті фільм назвали французькими прокатниками: «Дикі коні вогню». Бо справжню назву важко було зрозуміти й перекласти, а на афішах зображали червоних вогняних коней позаду Івана й Марічки.

Щоб переглянути фільм у паризькому кінотеатрі, люди стояли у чергах усю ніч. Лише завдяки міжнародному визнанню фільм «не закинули на полицю» в СРСР. Він, схоже, єдиний на той час, не був продубльований російською. 

Сергія Параджанова не випускали з країни: ні до Аргентини, де «Тіні» взяли першість у трьох номінаціях, а ні до інших країн, у яких фільм нагороджувався багаторазово. Режисер взагалі став невиїзним, а після прем’єри в Київському кінотеатрі йому заборонили знімати, потім заарештували й судили. Бо перед прем’єрою вперше українська інтелігенція висловила протест проти влади.

За перший рік прокату фільм подивилися 8,5 мільйонів глядачів. Сотню найкращих українських фільмів очолює якраз ця робота, а Гарвард вважає обов’язковим перегляд стрічки Параджанова для студентів вищого ступеня кінознавства.