Велика мандрівка Півднем України: готовий маршрут

Як тільки Україна почала поступово виходити з карантину і сполучення між областями було відновлено, ми з друзями склали маршрут поїздки південною Україною на 7 днів. Чітких планів не було, більшість рішень приймалося вже в дорозі. Ми просто намалювали на карті лінію, яка сполучає всі визначні місця.

Ми пересувалися на авто, ночували в наметах. Через певний час ми дійшли до думки, що винаймати житло – теж непогана ідея. Наша команда складалася з 4 людей. Перед поїздкою ми домовились про розподіл обов’язків, запаслися продуктами, спорядженням для кемпінгу та для зйомки й рушили в дорогу. Вийшов довгий маршрут півднем України вздовж Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Вам не обов’язково повністю повторювати його, можете обрати цікавий відрізок з того, що нам вдалося об’їздити за 10 днів.

Місто старту – Чернівці.

День 1: Меджибізький замок, руїни палацу Дубецьких-Панкеєвих

Перша локація на шляху з Чернівців до Одеської області – Меджибізький замок, розташований в однойменному селі в Хмельницькій області. Замок вперше згадується ще 14 столітті, а сучасну фортифікацію збудовано у 16. Він має насичену історію, неодноразово переходив з одних рук в інші. А зараз замок став музейним комплексом, на території якого зібрано різноманітні історичні експозиції, починаючи мало не з кам’яної доби. Особливої уваги заслуговує «Музей пам’яті жертв голодомору» та «Лицарська вежа». Вхід коштує 50 грн, втім із цим квитком ви зможете відвідати всі музеї та вежі, що знаходяться на території.

Двічі на рік на території замку проводять фестивалі з ярмарками та лицарськими турнірами, як це робили в давнину.

Нашою кінцевою точкою того дня було село Василівка. Тут знаходяться руїни палацу Дубецьких-Панкеєвих або «садиба людини-вовка». Прославив це місце її другий власник Костянтин Панкеєв, який став героєм книги Зигмунда Фройда «З історії одного дитячого неврозу». Панкеєв з дитинства панічно боявся вовків через кошмарні сни, де вовки сиділи на деревах та говорили до нього очима. Він лікувався в багатьох спеціалістів, одним з яких був Фройд. Після революції 1917 року маєток націоналізували, спочатку тут розмістили сільраду, потім – колгосп, а в кінці минулого століття будівлю закинули та дуже швидко розібрали.

На місце ми приїхали пізно, було вже темно, тож екскурсію до руїн ми відклали на наступний день.

Буквально за кілька сотень метрів від руїн палацу розташоване пересохле озеро, на березі якого ми розташували намет. Поряд знаходиться село, якщо цей факт вас турбує – можна пошукати місце трохи далі від людей.

День 2: озеро Сасик та Лебедівка

Першим ділом ми відправились оглядати руїни палацу, які знаходились всього в кількох сотнях метрів від нашого місця ночівлі. Зараз будівля знаходиться в плачевному стані, скоріш за все через десяток років від неї вже нічого не залишиться. Але навіть такі облуплені стіни вражають рівнем архітектурних технологій, що були використані при будівництві цього палацу: справжні катакомби під палацом, руїни фонтану в подвір’ї, вікна з арками тощо. Зауважу, що туристична інфраструктура відсутня повністю. Дорогою до Лебедівки ми зробили зупинку на обід біля озера Сасик. Цікавий факт – це озеро знаходиться на 0,3 м нижче рівня моря. Раніше воно було лиманом Чорного моря, але в 70-х роках минулого століття радянська влада вирішила опріснити озеро, щоб вирішити проблему з водою в регіоні. Лиман від моря відокремили дамбою, але опріснити води так і не вдалося, розрахунки виявилися невірними й проект провалився, зруйнувавши екосистему лиману. Через великий вміст солі озеро влітку набуває рожевого відтінку.

На Сасику треба залишатися на ніч, щоб зрозуміти й відчути всю атмосферу цього місця, тихо причаїтися в очеретах і спостерігати за дикими птахами. Їх тут справді дуже багато: пелікани, баклани, лебеді, чаплі, білохвості орлани.

В Лебедівці можна зупинитися в цивілізованих садибах та готелях. Лайфхак для тих, хто хоче продовжувати ночувати в наметах – в низький сезон можна домовитися поставити намет на подвір’ї й ночувати з підвищеним комфортом: своїм столиком, верандою, туалетом та душем. Ми так і зробили.Пляж в Лебедівці дуже красивий, мальовничі обриви й білий пісок – ідеальне місце для купання.

День 3: Тилігульський лиман та устрична ферма

Прокинулись рано, зібрались швидко і поїхали в напрямку Миколаївщини. Дорогою заїхали в саму Одесу подивитися на затонулий корабель на пляжі Дельфін. Скуштували місцевої шаурми. Не знаю чому, але в Одесі найсмачніша шаурма, яку я тільки куштував.

Після Одеси ми взяли курс на Тилігульський лиман – улюблене місце кайтерів та просто любителів відпочинку з наметом. Лиман – природний кордон між Одеською та Миколаївською областями. Солоність води тут вища за морську, тому в цьому місці унікальні природні умови, в яких добре ростуть устриці. На Тилігульському лимані знаходиться устрична ферма та одразу маленький ресторанчик, де можна їх скуштувати. Ресторан «Устриці Скіфії» доволі відомий: майже всі свіжі устриці в Україні або вирощені тут, або імпортовані в Україну власником цього ресторану.

Самі молюски не місцеві, їх маленькими привозять з Франції й тут дорощують. Зараз на фермі росте приблизно 500 тисяч маленьких устриць. Крім устриць, в кафе на лимані можна замовити й інші, більш традиційні страви.

До устриць гарно смакує похідний коктейль на основі Becherovka. Ми змішали 50 мл настоянки зі 150 мл тоніку, трохи льоду позичили в ресторану. Ідеально!

На лимані було вітряно, декому це може зіпсувати враження від місця, але для тих, хто займається кайтингом – це райська погода. Намети можна розкинути вже за 100 метрів від ресторану, але будьте готові до великої кількості комарів. Вони не кусючі, але лізуть всюди й сильно дошкуляють.

День 4: Миколаївська область

Ранок на Тилігульському лимані видався спокійним, а комарі відступили. Втім вода була холодна і ніхто з нас не наважився купатися. Я пройшовся по мілководдю і навіть дійшов до устричної ферми. Високотехнологічною цю ферму не назвеш. В місці, де води по пояс, у дно водойми просто забиті прути арматури, до яких причеплені мішки з молюсками. Процес вирощування устриць не потребує активного втручання, вони самі собі фільтрують воду і ростуть, потрібно просто чекати й слідувати, щоб з самою фермою нічого не сталося.

Ми сильно переживали за дорогу перед Миколаєвом, про неї ходили легенди, ніби тут можна залишити всі колеса, але на щастя дорога була відремонтована і ми швидко доїхали.

Ввечері прогулялися Миколаєвом. Місто приємно вразило, бо раніше Миколаїв був для мене практично як Австралія: всі знають, що вона є, але ніхто не знає, що там відбувається. Пішохідна та набережна вулиці Миколаєва дуже затишні та атмосферні. Мені, як жителю Карпат було цікаво подивитися на кораблі й портові крани. А ще тут є два розвідні мости – Варваровский та Інгулський. Це дуже видовищна подія, але трапляється вона не часто. Перевірити найближче розведення можна почитавши новини – зазвичай розведення мостів анонсують, адже на цей час повністю перекривається рух транспорту ними.

День 5: Станіславські кручі, Скадовськ

Перша зупинка в Херсонській області – Станіславські кручі, місцеві називають це місце навіть Херсонськими горами. Після чотирьох днів катання по рівнинах урвища над Дніпровським лиманом видавалися справжніми горами. В певний момент склалося враження, що ми не в Україні, а десь на Фарерських островах.

Неподалік Станіславських круч знаходиться городище античного періоду – пам’ятка Чернехівської культури. Ми лазили й по кручам, і спускалися до води, в результаті витратили на цю локацію кілька годин, хоча тут можна провести цілий день. Поєднання водної гладі та крутих берегів заворожує: медитація в цьому місці буде доречною.

Якщо є бажання залишитися – намет можна поставити на вершині круч або пошукати безвітряну бухту внизу.

Нам «пощастило», ми приїхали сюди в той єдиний день у році, коли в Херсоні йде дощ. Обмежились прогулянкою по набережній, кавою та Херсонським тортом.

Мені дуже сподобався протилежний берег Дніпра, там є багато пансіонатів та пляжів. Я б з задоволенням покатався на каяку десь між очеретом біля Херсона, але на нас чекала дорога, тож ми деякий час спостерігали за місцевими рибалками, дивувалися з херсонського водного таксі (насправді, нічого дивного, але для буковинців таксі-катер само собою вже дивина), і відправились до Скадовська.

План був простий: приїхати у Скадовськ, встановити на пляжі намет і наступного дня поїхати на острів Джарилгач… Але я випадково подивився ціни на житло в Скадовську і ми практично одностайно вирішили зняти номер, бо за одну ніч виходило лише 150 грн з людини. Якщо ви також плануєте залишитися на ніч в Скадовську, зауважте, що найчастіше на одну ніч ніхто з власників квартир чи маленьких готелів поселяти не хоче. Тож доречніше зупинитися на 2 ночі. Це хороший варіант для тих, хто не подорожує з наметом, але хоче відвідати Джарилгач.

День 6: Скадовськ та Джарилгач

Скадовськ – це скоріш рибальське поселення, аніж курортне. Ми це швидко зрозуміли, коли нас привезли на пристань, де юрбилися човни. Звідси нас мали доправити на острів Джарилгач. В сезон на острів курсує «рейсовий» катер, ціна такого плавання складає близько 150 гривень в обидві сторони. Також можна замовити човен й не обмежуватися стандартним маршрутом. Наприклад, ми таким чином одразу потрапили на маяки.

Через 35 хвилин катання на хвилях ми зійшли на берег у східній частині острова Джарилгач. Водій катеру погодився почекати на нас кілька годин і ми пішли гуляти.

За 4 години ми встигли дослідити лише маленьку частину острова. Однак цього часу виявилось достатньо, щоб оцінити красу Джарилгача. Колір води, пісок, велика кількість чайок, дикі тварини й рослинність залишають по собі враження, ніби ти побував на справжньому безлюдному острові. Впевнений, що коли тут буде багато людей, місце вже не буде настільки атмосферним.

Перед від’їздом (чи відпливом) ми купалися і досить близько бачили дельфіна, це посилило відчуття дикості острова, куди ще не раз захочеться повернутися.

День 7: «Асканія-Нова», рожеве озеро

Зі Скадовська ми виїхали ближче до обіду і порівняно швидко потрапили в справжній український степ.

Головна наша ціль того дня – заповідник «Асканія-Нова» і рожеве озеро.

Заповідник «Асканія-Нова» було засновано понад 110 років тому багатим землевласником Фрідріхом Фальц-Фейном. Флора і фауна заповідника дуже різноманітна й унікальна для України – тваринний світ зберіг свою аутентичність. Зокрема, тут можна зустріти типових мешканців степу: ховрашків, бабаків, тушканчиків, зайців-русаків, лисиць, тхорів та ласок. Протягом усього року тут мешкають бізони, сайгаки, лань європейська, коні Пржевальського, туркменські кулани, благородні олені, кафрські буйволи. Влітку сюди випускають стадо антилоп канна, гну та нільгау, зебр та вихідців з далекої Індії – гаялів.

В «Асканію-Нову» треба їхати на сафарі та в дикий цілинний степ. Замовлення слід робити заздалегідь та краще виділити на це цілий день.

Наступний пункт призначення на сьогодні – рожеве озеро. В Україні рожевих озер є кілька, ми поїхали на Генічеське, на Арабатській стрілці. Кумедно, але рожеве озеро знаходиться на півострові, який розташований в озері Сиваш, яке знаходиться на півострові Крим. До кордону з Кримом тут залишається кілька десятків кілометрів.

Озеро є солончаком, концентрація солей в ньому настільки висока, що вода на дотик густа як олія, а на дні озера утворилася товста кірка з солі. Рожевий колір водам озера надають мікроводорості Dunaliella salina, вона має здатність виживати в таких екстремальних умовах. Цими водоростями харчуються фламінго, і саме тому вони в природі мають рожевий колір.

Я просто зняв взуття і годину ходив водами озера та знімав захід сонця, вода була тепла і ходити босоніж по солончаку було приємно.

Подумати про місце ночівлі краще заздалегідь. На Арабатській стрілці дуже багато різних пансіонатів, баз відпочинку та готелів, проте в сезон тут може не бути місць – курорт дуже популярний. Намет можна розбити на території якогось пансіонату, попередньо домовившись з власником.

Це була крайня точка нашої мандрівки, наступного дня ми повернули назад і почали рухатись в напрямку дому, в планах було ще багато цікавих локацій. Але сил залишалось все менше і менше.

День 8: Олешківські піски

Вже третій день ми знаходились на Херсонщині, але головну локацію так і не подивилися. Останніх років п’ять я мріяв потрапити в українську пустелю, найбільшу в Європі — Олешківські піски. Насправді, це не пустеля, а пустельний масив, але для мене це не має значення, я просто хотів тут побувати та втілив свою мрію.

За вхід в парк з нас взяли по 50 гривень і показали дорогу, якою можна доїхати до початку пісків. Буквально через кілометр ми запаркували авто в затінку і пішли розвідувати пустельний масив. Через годину прогулянки пісками я сильно втомився. Було неймовірно спекотно та сухо, таке відчуття, що пустеля витягує з тебе воду, і не дивно, що в цьому місці так мало рослинності.

Враження й справді такі, ніби я побував в пустелі. Тут є свій мікроклімат і піщаний масив площею понад 200 тисяч гектарів здатен впливати на погоду в цьому регіоні. Одним словом: на Олешківських пісках своя атмосфера.

Піски забрали в нас багато сил, тож ми продовжили свою подорож і цього ж дня приїхали в Миколаївську область. Планували дістатись до Актівського каньйону, але не дотягнули кілька кілометрів і заночували на узліссі неподалік села Трикрати.

Треба відзначити, що це була одна з найприємніших ночівель в наметі за всю поїздку, бо навколо був ліс. Не знаю чому, але ночувати в наметі посеред поля мені було некомфортно. Намет у лісі: що може бути краще?

День 9: Арбузинський та Актівський каньйони

Прокинулись ми доволі рано, але зриватися з місця не поспішали. Вирішили трохи відпочити та до обіду валялися в затінку на карематах, читали книги, гуляли лісом.

Після обіду поїхали на Арбузинський та Актівський каньйони. Місце відоме, тут людно, але дуже красиво. Від усвідомлення того факту, що за останні десятки тисяч років тут докорінно нічого не змінилося, складалося враження, що час зупинився. Колись скіфи сплавляли мертвих в останню путь водами річки, що тече на дні каньйону. Одним словом, Актівський каньйон – це місце сили.

Довго затримуватися тут не варто – місце популярне серед туристів і натовпу людей не оминути. Швидко зробили кілька фото і поїхали в напрямку села Мигія. Через кілька годин ми вже опинилися біля Радонового озера, що утворилося внаслідок затоплення гранітного кар’єру.

Радон – радіоактивний газ, а його концентрація пов’язана з радіацією. Граніт від природи має підвищений радіаційний фон, тому водойму, що утворилася на місці гранітного кар’єру, називають Радоновим озером. Хімія і фізика процесу мені достеменно невідомі, але емблема радіації тут всюди, навіть на сувенірній продукції.

Поблизу озера є кілька гарно обладнаних кемпінгів з альтанками, душем і навіть кухнею, але за всі ці зручності треба платити. Місце під намет – 100 грн, альтанка – 300 грн, душ – 50 грн. Ми скористалися цими послугами й орендували собі альтанку та два місця під намети. В результаті за ціною вийшло майже так само, як і номер люкс в Скадовську. Зате ми влаштували собі справжній кемпінг, і нарешті дістали з авто складні стільці, щоб посидіти на березі озера і посмакувати хороший алкоголь.

Вода в озері надзвичайно прозора, а саме озеро дуже глибоке, тому його вподобали аквалангісти. Буквально з самого ранку в озеро періодично занурювалося кілька людей у водолазних костюмах. Розваги для звичайних туристів тут також є, наприклад, катамаран. Місцеві полюбляють стрибати у воду зі скелі, глибина дозволяє. Є місця, де люди стрибають з висоти 10 метрів.

День 10: Дорога додому

Зранку ми скупалися в озері й до обіду розважали себе тим, що спостерігали зі свого кемпінгу за людьми, які стрибали зі скелі, занурювались під воду, плавали на катамарані.

Дорогою можна заїхати в Софіївський дендропарк в Умані, якщо дозволяють час та сили. На відвідування потрібно передбачити щонайменше 3-4 години. Навпроти парку є музей просто неба – непогана альтернатива.

Для тих, хто як і ми, повертається на західну Україну, рекомендую заїхати у Вінницю. Це приємне місто, де можна прогулятися центральними вулицями, смачно пообідати, подивитися світло-музичні фонтани та за бажанням зупинитися в комфортному готелі.

Замість епілогу

Для комфортної подорожі обирайте або менш повільний темп, закладаючи на огляд основних локацій не менше дня. Сасик, Рожеві озера та Станіславські кручі точно заслуговують на огляд більше 2-3 годин, а на Джарилгач можна виділити цілий день, а краще два. Якщо є час, то таку поїздку краще планувати на 14-18 днів або обрати лише один регіон.

Хоча з усіх можливих локацій ми відвідали тільки невелику частину, південь України мене сильно вразив, я б залишився тут на довше. До того ж, в різні сезони ця місцевість буде сприйматися по-різному.

Для зручності ми нанесли усі локації на Google Maps. Збережіть собі карту перед поїздкою.

Цей матеріал створено за підтримки бренду Becherovka