Всесвітньо відомий вуличний художник створив низку робіт в Україні: у Києві, Бородянці, Ірпені та Горенці. Його трафаретні графіті з’явились на стінах зруйнованих російськими загарбниками будинків та на оборонних спорудах. Попри популярність Бенксі, впізнаваність його робіт і навіть те, що вони зазвичай порушують важливі політичні чи соціальні теми, реакція українців на творче висловлювання художника виявилась неоднозначною. Чому? Спробуємо розібратись.
Почнімо з невеликої біографічної довідки. Бенксі – анонімний британський вуличний художник (або група митців). Вперше його роботи з’явилися у Лондоні та Бристолі в 1990-х роках. Андеграундне мистецтво Бенксі, що виросло з лівацьких політичних поглядів і затятості футбольного фаната, швидко стало популярним. Ще на початках свого зоряного шляху вуличний художник, висміюючи, критикував та й просто робив видимими проблеми, здавалося б, забезпеченого та демократичного британського суспільства. Чим далі, тим більш резонансними ставали графіті Бенксі. Антивоєнна тема посіла серед них помітне місце. CND Soldiers, Have a Nice Day, Bomb Love, Napalm – приклади робіт, які знайомили велику аудиторію митця з реаліями війни та нагадували про право сучасної людини на мир. Також художник створив кілька графіті у Палестині та секторі Газа.
Понад 2 мільйони лайків і 22 з половиною тисяч коментарів – такою була реакція підписників Бенксі в Instagram на публікацію його робіт, створених в Україні. 7 графіті сколихнули інформаційний простір, адже стали першими публічними творами художника майже за весь 2022 рік. Втім, Бенксі вже звертав увагу на повномасштабну війну в Україні. Навесні він передав київській спеціалізованій дитячій лікарні «Охматдит» кошти, отримані від аукціонного продажу антивоєнної роботи CND Soldiers.
Після всього написаного вище можна сміливо стверджувати, що в Україні Бенксі діяв так, як звик. Цікаво, що після цілих делегацій голлівудських зірок, які обов’язково мали поспілкуватись із президентом України та завітати в Ірпінь чи Бородянку при цьому – ні, аж ніяк не піарились на війні, більше за всіх на горіхи дісталось Бенксі. Корінь проблеми ми спробували відшукати за допомогою експертної думки людей мистецтва.
Мистецтвознавиця Аліса Ложкіна називає створення Бенксі серії робіт на Київщині «гучною акцією», а самого художника – «майстром самопіару». «Якщо ці роботи комусь покращують настрій, це чудово, нехай будуть. У будь-якому випадку, вони культурніші за більшість київських муралів. Єдине, мені шкода, що Бенксі в процесі нанесення цих творів не спіймали та не розсекретили пильні місцеві мешканці. Це було б чудовим завершенням його кар’єри анонімного художника. А так, ще один піар на крові», – вважає Аліса.
Одна з причин негативного ставлення до українських робіт Бенксі полягає в емоційному сприйнятті контексту їхнього створення. Зрозуміло, що ми не можемо дистанціюватись від повномасштабної війни, бо її рани ще не загоїлись. Але як тоді не увійти в круте піке протиріч, одночасно монополізуючи страждання і маючи прагнення розповісти про нього усьому світу?
Мистецтвознавиця та історикиня мистецтва Діана Клочко розглядає ситуацію з Бенксі під оптикою деколонізації та комплексу меншовартості українців, звертаючи увагу не стільки на художника, скільки на нашу реакцію на нього. «Як виявилось, якщо замість «великої російської культури» підставити «великого Бенксі», нічого не зміниться, українці будуть продовжують світитись від щастя, що у наші палестини завітав високий гість, – зауважує науковиця. – За великим рахунком така реакція, зокрема і частини цілком освіченої спільноти, свідчить, що традиція віддавати перевагу зарубіжним художникам перед своїми, що спирається на безумовний пріоритет російської академічної освіти, нікуди не поділась».
Діана Клочко вважає, що слід звертати більше уваги на «зусилля сучасних українських художників, які від 24 лютого у складних умовах створюють і створюють як окремі твори (актуальні постери, скульптурні, живописні, графічні, дизайнерські пропозиції, що оприлюдноються щоденно у мережі), так і цілісні проєкти, збираючи їх у виставкові експозиції не лише в містах України, а й у європейських столицях, – для тих, хто строчить сповнені суперлятивів дописи про Бенксі, цей щоденний труд по осмисленню війни як спротиву українських художників означає значно, на порядок менше, ніж стріт-композиції, авторство яких підтверджується у анонімному твіттері».
На фоні новин про те, що у Бородянці місцева влада планує зробити музей війни з Росією, дуже доречною є думка Діани Клочко про те, «що подарунком Бенксі потрібно розпорядитись відповідально», обговоривши цілком прагматичні речі: збереження робіт, подальше використання цих «артефакти, що, як і будь-яке стріт-мистецтво, щогодини зникають під сонцем, вітром, снігом і дощем».
Поява Бенксі в Україні розворушила купу важливих питань, порушувати які завжди на часі. Чи можна застосовувати таку категорію як етика, до творів сучасного мистецтва? Чи готове українське суспільство дорослішати не лише через чітке визначення ворогів, але й друзів? Чи взагалі може митець – скульптор, письменник, режисер – бути потужним авторитетом в нашій країні?
По відповіді на деякі з них ми звернулись до художника Олекси Манна. «Нашому суспільству, де дотепер інтелектуальними та моральними авторитетами являються якісь політикани та бариги, важко уявити, що така фігура, як художник може активно впливати на ситуацію у світі, що до нього прислухаються політики, інтелектуали, істеблішмент і дуже багато мільйонів прихильників», – вважає Олекса. Він відзначає, що «Бенксі – фігура дуже крупного калібру в мистецькому світі, один з самих відомих і визнаних світових художників». Його роботи в Україні – свідчення про те, що Бенксі підтримує нашу країну, вірить у її перемогу.
«В суперечках, чи етичне є те, що він зробив це на руїнах, етичним є те, що він через акт мистецтва привернув увагу до нашої війни за свободу. От його етика, він привертає увагу до біди і до боротьби», – підкреслює Олекса Манн і розмірковує далі. – Що буде з роботами Бенксі, зараз вже справа не Бенксі, а спеціалістів, які б мали це грамотно перенести в музей сучасного мистецтва, як експонати, але якого у нас і досі немає. І вони зайняли б там достойне місце. Сучасне мистецтво є, а музею немає. От це варто б спробувати пояснити світу, як же так вийшло?»
Отже, сталося те, чого прагне вуличне мистецтво: зачепити за живе, пробудити дискусію, дати поштовх пошуку нових чи актуалізації старих сенсів. Бенксі впорався зі своїм завданням. Тепер слово за нами. Яким би воно не було, радісним чи критичним, головне – не змарнувати нагоду й навчитись робити висновки.
Фото: theartnewspaper.com