Від музеїв побуту цю хатку відрізняє те, що в ній можна торкатися усіх предметів, брати їх до рук. Можна випити запашного трав’яного чаю зі щойно спеченим у печі хлібом. Авторка проєкту «Бабусина Хатка» Анна Сухобрус каже, що її стартап – не стільки про автентику, скільки про родинні зв’язки та любов.
Відчувати й дарувати тепло
Канів та околиці – заповідні, шевченкові місця. Цей край дуже популярний серед шанувальників зеленого туризму і тих, хто цікавиться історією. Тут, на Шевченковій горі, великий поет був похований, а неподалік розташований перший народний музей «Тарасова світлиця», який щороку відвідують тисячі туристів. Є тут і лани широкополі, і Дніпро, і кручі – й невеличка хатка, у якій міська дівчина відтворила атмосферу й естетику українського села 130-150-річної давнини.
«Я завжди трохи заздрила однокласникам, які після канікул розповідали, як вони відвідували своїх бабусь у селі, – згадує Анна Сухобрус. – Як пили молоко з-під корови, як збирали у курятнику ще теплі яйця, як прокидалися зранку від аромату насмажених бабусею оладків. У мене всього того не було. Я – міська дівчина, обидві мої бабусі живуть теж у місті, в Каневі, тому українське село завжди було для мене оповите чимось загадковим, але водночас дуже рідним. Коли я була старшокласницею, мій тато придбав хату у с. Ліпляве під Каневом. Тато – мрійник як і я, теж завжди хотів мати власну сільську хатку. Пам’ятаю, з якою гордістю він оголосив під час сімейної вечері: «Я придбав хату як у Шевченка!» Та по-справжньому потенціал цієї хатки ми відкрили лише пару років тому, під час карантину. Тоді народився проєкт «Бабусина Хатка». Я хотіла відродити не лише інтер’єр української оселі, а і її душу. Щоб сюди могли приїхати ті, в кого, так само як і в мене, ніколи не було бабусі в селі. Або чиї бабусі вже пішли. Щоб ці люди могли приїхати до «Бабусиної Хатки» – й відчути зв’язок зі своїм корінням. Я вірю, що це розкриває в людині її найкращі якості. Для мене немає кращого відгуку, ніж почути, що після відвідин хатки люди знайшли одиноку бабусю по сусідству й вирішили про неї піклуватися».
В українській хаті нема випадкових предметів
Карантинні обмеження, пов’язані з ковідом, для багатьох стали приводом переосмислити своє життя, замислитися над тим, чого насправді бажає душа. Анна з донькою тоді деякий час жили в бабусі у Каневі. «Щодня я відчувала, як бабуся турбується про мене наче про маленьку – й від того на душі ставало так тепло! І я вирішила, що хочу поділитися цим станом з іншими». В той час батько Анни якраз почав ремонтні роботи у хаті в Ліплявому. На сімейній нараді було вирішено, що автентику 130-річної хати зберігатимуть максимально. Тому в оселі нема електрики – для освітлення господарі використовують лише свічки. Нема й водопроводу – воду набирають з криниці. Так само як віками робили наші прабабці.
У процесі реновації хатки її навіть підіймали будівельним краном й збільшували вікна, щоб всередині було більше природного світла. Оригінально вікна в українських хатах зазвичай робили маленькими – по-перше, з питань економії (скло, навіть товсте, низької якості було доволі дорогим), а по-друге, щоб не вихолоджувати взимку оселю. Та в усьому іншому господарі відновили вигляд сільської хати понад сторічної давнини й намагалися максимально використовувати матеріали того часу. «Українська хата – це відображення світогляду тогочасних українців, – каже Анна. – Кожна деталь інтер’єру має своє сакральне значення. Наприклад, сволок (балка, яка підтримує стелю) вважався святим місцем, куди не дістають нечисті сили. Тому якщо дитинка хворіла, її прикладали голівкою до сволока, аби скоріш одужала. Місцем жіночої сили вважалася піч. Коли в хаті з’являлася нова жінка (невістка), то проводили спеціальні ритуали, аби піч її прийняла. Піч у «Бабусиній Хатці» мене спочатку теж не «приймала», пройшло десь з півроку, перш ніж ми «подружилися» і я навчилася її розпалювати».
Що ще: Перетворення 100-річної кам’яниці на сидроварню. Досвід подружжя зі Львова
Спогади оживають
На щастя, бабуся Рая та дідусь Віктор Якович, у яких родина Анни придбала старовинну хатку, живуть навпроти. Саме бабуся Рая, яка все життя прожила в селі, вчила Анну розпалювати піч і пекти хліб. І тепер, коли до «Бабусиної Хатки» приїздять гості – на фотосесію, подивитися, як печуть хліб або просто насолодитися гостинною атмосферою – їх зустрічає Анна разом із бабусею Раєю. «Бабусина Хатка» – це не музей і це не садиба, де можна замовити їжу по меню, – зазначає Анна. – Але до нас можна приїхати просто в гості. Це проєкт про родинне тепло й про зв’язок поколінь. Тому я особисто зустрічаю усіх гостей, розповідаю про хату й про свою сімейну історію. Мій прадід Олекса був гончар, і я нещодавно знайшла прадідового учня, який досі працює! Мрію з його допомогою зробити репліки гончарних виробів мого предка. До речі, ви знали, що вся найважча робота у гончарстві робилася дружинами гончарів? Вони носили глину з ріки, вони місили її руками. Моя прабабця Маня була міцною жінкою!»
Незадовго до повномасштабного російського вторгнення родина Анни придбала ще одну хату неподалік. Зараз тато Анни зайнятий ремонтом автівок для ЗСУ, а після перемоги родина планує зайнятися відновленням і цієї оселі. «В ідеалі ми хочемо реконструювати таким чином кілька хаток, дати кожній оселі ім’я української бабусі й оздобити всередині предметами інтер’єру, якими колись користувалися реальні люди і які в кожного викликатимуть щемливі спогади, – каже Анна. – Саме так я зробила з «Бабусиною Хаткою». Там усього можна торкатися, усім можна користуватися. Кожна чашка, миска чи ваза колись були у вжитку в реальному господарстві, й наші відвідувачі часто захоплено вигукують: «О, така сама макітра стояла й у моєї бабусі на печі!» Бачити їхні по-дитячому щасливі усміхнені обличчя в такі моменти для мене – найбільша радість».
Telegram 
