Раніше паломницький маршрут віруючих до мощ Святого Якова перетворився на популярний туристичний трекінг, який щороку проходить дедалі більше людей. Пройшов Каміно і Максим Беспалов, мандрівник та песьменник, що побував в 70 країнах. Разом з видавництвом “Віхола” публікуємо уривок книжки нової книги Максима «Найкраща книжка про Каміно. Історія дороги з тисячею імен»:
Я пообіцяв йому пройти цей шлях разом. Мій старигань, мій близький друг, мій компаньйон. Рідко хто бачив нас порізно. Він літав зі мною у віддалені куточки планети, вештався напівзабутими стежками, ночував у притонах, переїжджав із квартири на квартиру, мокнув під дощами різних континентів, мерз за Полярним колом, дихав пилюкою пустель, чекав на виліт у бізнес-залах переповнених аеропортів. Мій рюкзак.
Це ніби частинка дому, яку можна взяти з собою. Навіть повітря всередині рюкзака пахне по-рідному: солодкими спогадами, усмішками близьких людей, муркотінням котів, шелестом душу, бурмотінням мікрохвильовки, металевими кульками сусідів з верхнього поверху та зовсім-зовсім трішечки— шкарпетками.
Я пакую в наплічник не просто необхідні для подорожі речі. Моя філософія інша— я беру з собою те, що справді може надати будь-якому місцю ночівлі мінімальну подібність на дім. Коли ледь не половину свого життя проводиш у дорозі, то шукаєш уже не притулок під випадковим дахом над головою. Тобі потрібне щастя — нехай невеличке та просте, але комфортне й атмосферне місце, в якому можна відчути себе вдома. З домашнім запахом, домашнім затишком і домашніми речами з рюкзака. І таким самим вічним безладом усередині.
У кожного пілігрима є рюкзак. Для когось це друг, без якого неможливо уявити себе в дорозі, помічник і охоронець. Для інших— страшне прокляття, від однієї думки про яке псується настрій і відпадає бажання виходити зранку в дорогу. Це ставлення зазвичай багаторазово змінюється протягом паломництва з плюса на мінус і навпаки. Є й такі прочани, що доходять до Сантьяґо, страждаючи щодня через непосильну ношу, і потім ніколи більше не одягають рюкзак на плечі— закидають його з ненавистю в шафу, а з часом передають іншій людині чи позбуваються на розпродажі. Не всім таланить по-справжньому потоваришувати з цим інструментом.
Великі та маленькі, червоні, сині, зелені, чорні, жовті, коричневі, хакі. Серійні та унікальні. Прості та з прикрасами. Рюкзаки різних форм і брендів. Вони висять на спинах, стоять під стінкою, лежать на підлозі, туляться на стільці чи кріслі. Через кілька днів подорожі пілігрими вже легко впізнають одне одного зі спини саме завдяки рюкзакам— кривій посадці, манері носіння, наліпкам і нашивкам, пляшкам з водою, що стирчать із бокових кишень, мушлям морського гребінця, що бовтаються на мотузці, плямам від вина та брудові з ґрунтових доріг.
Є паломники, які щодня відправляють свої рюкзаки чи навіть валізи вантажною машиною в кінцеву точку денного переходу (є такий сервіс на Каміно) і з ранку до вечора йдуть із невеличкою торбинкою на плечах. Така практика також має право на існування — ніхто не повинен нав’язувати іншим єдиний справжній погляд на Шлях святого Якова. Проте я не можу собі уявити паломництва без рюкзака за спиною.
Я пообіцяв йому пройти цей шлях разом. Мій старигань, мій близький друг, мій компаньйон. Ми познайомилися шість років тому, коли я готувався до чергового свого Каміно та вирішив нарешті придбати гарний і зручний рюкзак. Не дуже великий, не дуже маленький. Такий, щоб мав достатній об’єм, але при цьому влізав у габарити ручної поклажі бюджетних авіакомпаній.
Ми подолали разом з моїм зеленим другом тисячі кілометрів. Бачили всяке, були щасливі та нещасні, закохувалися в людей навколо, розчаровувалися в обставинах і завжди вірили в перспективу.
Шість років мандрів, відкриттів і мрій про недосяжний обрій, якого колись врешті вдасться сягнути. Моє обличчя за цей час почало вкриватися зморшками, а волосся— поодинокою сивиною. Мій товариш отримав рвані рани, численні садна та чорні плями, які вже неможливо відіпрати. А я старався! Щоразу дбайливо вичісував рюкзак губкою в теплій мильній воді, потім сушив феном чи знаходив йому тепле місце під сонцем. Ми справді були близькими та піклувалися одне про одного. Він постійно прикривав мене ззаду, я— регулярно давав йому привід відчути себе потрібним.
Утім настав момент, і довелося визнати, що пора думати про нового компаньйона у подорожі. Звісно, рюкзак— не жива істота, це лише поєднання матерії, пластику та металу. Проте я вголос звернувся до свого старого наплічника, пообіцявши, що своє наступне Каміно пройду саме з ним і що подорож буде направду особливою для нас обох. Проща та прощання.
Я починаю збирати рюкзак за день до старту. Пакую спочатку одяг— беру з собою кілька змін білизни, туристичні штани та футболки, один набір повсякденного вбрання, щоб мати можливість хоча б на короткий час вигулькувати з паломництва у світ.
Важливо взяти з собою узгоджені з прогнозом синоптиків куртку та флісову кофту. Навіть у літні місяці погода на півночі Іспанії може принести пілігриму неприємні сюрпризи. Важливо завжди мати змогу захистити себе від холоду та вологи, бо від цього залежить не тільки здоров’я, але й гарний настрій. Не буде зайвим і туристичний дощовий плащ.
Пілігрим, що виходить на Шлях святого Якова, повинен мати зручне закрите взуття для походу, а також щось легке для притулків і вечірніх прогулянок поміж люди. Я завжди виходжу на Каміно в кросівках з товстою підошвою і притомним рівнем захисту від води, а також маю на дні рюкзака загорнуті в пакет із АТБ гумові капці.
Головна прикраса будь-якого мандрівника та його рюкзака — рушник. Адже ти ніколи не можеш бути впевненим в умовах наступної ночівлі. Тому рушник і невеличка посудина з шампунем дозволяє стежити за гігієною та настроєм навіть у найпростіших помешканнях. Сучасні туристичні мікрофіброві рушники швидко сохнуть і складаються у зовсім невеличкі грудки.
Обов’язковим начинням рюкзака мають стати капелюх і темні окуляри. Вони захистять не тільки від яскравого світла, але також від дощу та вітру. Не слід забувати і про налобний ліхтарик. Він допоможе при ранніх зборах речей у спільній кімнаті притулку та трекінгу до сходу сонця.
Кожен знає, які медикаменти потрібні йому в житті та активній діяльності. Каміно потребує упакувати в похідну аптечку також якомога більше пластирів, знеболювального та антисептику. Окрім того, треба мати кравецьку голку для боротьби з пухирями.
При зборі рюкзака слід обов’язково дотримуватися принципу «що менше, то краще», бо кожен додатковий кілограм у дорозі дасть про себе знати. Узбіччя Каміно в багатьох місцях засипані особистими речами пілігримів, які ті необачно взяли з собою та змушені були викинути, будучи не в силах більше нести на собі зайву пару важких черевиків, п’яту, шосту, сьому чи десяту футболку, треті джинси чи половину домашньої бібліотеки.
Я досвідчений пілігрим, завжди ношу з собою навіть ноутбук, але мало хто ще спокійно долає кілометри вгору з такою необов’язковою ношею за спиною. Раніше майже кожен прочанин тягав на плечі фотоапарат. Зараз така техніка притаманна одиницям— іншим вистачає камери на телефоні. Власне, треба упакувати в рюкзак також зарядний пристрій і бажано портативний акумулятор.
Шлях святого Якова вчить нас мінімалізму: мінімальній кількості одягу та аксесуарів, простим, тільки вкрай необхідним речам, утилітарності, а не красі (хоча, звісно, все на світі можна поєднати з красою), багаторазовості, доречності. Каміно — це не ярмарок марнославства, і обліплені надмірною кількістю брендованого одягу та аксесуарів особи зазвичай викликають лише посмішки, проте ніяк не заздрість. Дорога нівелює різницю в статках і виводить на перший план головну характеристику людини чи речі — надійність.
На моєму надійному зеленому рюкзаку, де б я не був і куди б не мандрував, завжди висить мушля— символ моєї щоденної прощі. Мій Каміно — всередині мене, а іспанські, португальські, німецькі чи українські його відгалуження — це лише привід знову відкинути все зайве та зосередитися на справжній дорозі до себе.
Я несу в рюкзаку свої мрії, тримаю в одній із кишень камінь, підібраний майже на вершині гори Арарат за тиждень до виходу на Каміно, а в іншій — паспорт громадянина України та прапор рідної землі. Зі мною крокують дорогами Іспанії дві книжки, і я сам собі обіцяю в якийсь із днів відкрити хоча б одну з них. Банківські картки, водійські права, журналістське посвідчення, сувенірний магнітик.
Усередині наплічника схований компактний спальний мішок, який заміняє постіль в альберге. З кожним роком сенсу в ньому на Каміно стає дедалі менше: хороші притулки вже видають гостям одноразову білизну.
Затички для вух, навушники, маленьке рожеве слоненя. Мій рюкзак заповнений вщент, але в ньому завжди є достатньо місця для нового: нових спогадів, нових мрій і нових історій.
Telegram 
