Де знайти мозаїчне панно Алли Горської «Вітер» у Києві

м. Київ, проспект Академіка Глушкова,11, колишній ресторан «Вітряк» 

60-70 роки минулого століття були часом, коли народні мистецькі традиції стали вливатися в архітектуру українських міст. У Києві побудували кілька нових ресторанів за проєктом архітектора Анатолія Добровольського: «Курені», «Полтава», «Вітряк». Вищевказані київські ресторани оздоблювалися в українському етностилі.

А такі ресторани, як: “Вітряк” й “Полтава” оздоблювались колективом відомої художниці-дисидентки, Алли Горської, спільно з Борисом Плаксієм. Вони зокрема вималювали ескіз майбутнього панно «Вітер» для ресторану «Вітряк». Це композиція в етнографічно-модерному стилі об’єднала український авангард, бойчукізм й народні мотиви. У своїй роботі Горська з Плаксієм надихались наївним мистецтвом Ганни Собачко-Шостак, яке дало авторам бачення колористики. А пластика малюнку та композиція претендували на сучасність. За словами Алли Горської: «Хотіли подивитись на світ — як Світовид, на всі чотири боки. Може, на два й вийшло». (Світовид — це головне божество у західних слов’ян, зображене з чотирма обличчями, які дивляться в усі сторони світу).

То ж, панно «Вітер» мало бути сучасним, народним та неповторним одночасно. Бути впевненими, що ескіз затвердять на художній раді архітекторів у Київпроекті було зухвалістю. Та його затвердили! Хоча російським колегам твір здався абстракцією, а таке мистецтво на той час було забороненим в СРСР.

Одразу після затвердження художники стали їздити по заводах: діставати, вибивати, «вибігувати» матеріали. Це були: смальта, скло, мармур й кераміка. Як усе зібрали, то була вже пізня осінь: постійні дощі, а потім вітри з морозами.

Вечір. Якась жінка та двоє чоловіків ідуть пішки, далеченько, із пустиря до ВДНГ, на зупинку тролейбуса. На пустирі стоїть одиноко новий ресторан: «Вітряк», а та жінка із чоловіками — художники, які викладають панно на фронтальній стіні будівлі. Панно із назвою: «Вітер» пасуватиме до стилю закладу, який вибудуваний, наче справжній вітряк-млин. Жінку звали: Алла Горська, вона була художницею-шестидесятницею й брала участь у правозахисному русі в Україні. Поруч — її чоловік, Віктор Зарецький, та колега: художник-монументаліст, Борис Плаксій. Працювати з цементним розчином у холод було дуже важко. Тому викладати панно почали в кінці 1967 року, а закінчили в наступному році, весною 1968-го. Внутрішні розписи зробили швидко, і ресторан прийняв перших відвідувачів.

Ось як згадує про атмосферу у «Вітряку» історик та політолог, Іван Лисяк-Рудницький: «…сволок, стіни розмальовані українським орнаментом і квітами. Оркестра одягнена у вишивані сорочки. Грають і співають танкові мелодії, переважно на мотиви українських народних пісень, але також західні сучасні танки. У перервах між оркестром зала спонтанно співала українських пісень. Між публікою — багато молодих людей, переважала українська мова. Природна веселість цього молодого люду та стихійна українськість усієї обстановки справили на мене велике враження».

Виживши у кризу дев’яностих, будівля ресторану «Вітряк» зберегла  в екстер’єрі й панно. Ресторан здавали в оренду, потім продали, і нові власники закрили «радянську мозаїку» своїм логотипом: «Mill Hub».

Рятували панно мистецтвознавиці: Євгенія Моляр та Людмила Огнєва. У грудні 2016 року мінкульт надав будинку з «Вітром» статус об’єкта культурної спадщини місцевого значення. І в травні 2017 року ресторатори відкрили панно для огляду. 

«Вітер» — єдина в Києві робота команди Алли Горської, а десятки її графічних й монументальних робіт залишилися в окупованому росією Донецьку та Маріуполі.

На жаль, життя української художниці й громадської діячки обірвалося за невизначених страшних обставин. У листопаді 1970 року Горську вбили в будинку її свекра у Василькові (Київської області). Наступного дня покінчив із життям і свекор. Обставини цих смертей не з’ясовані, вбивство Горської назвали побутовим, та її похорон на Берковецькому кладовищі став мітингом протесту проти комуністичної ідеології та КДБешного режиму.

Алла Горська — ще одна постать в українській культурі, яку загубила радянська влада за те, що мисткиня відстоювала українські традиції й культуру, була дисиденткою та активно протестувала (у 1965-1968 роках) проти розправ над українськими правозахисниками: Богданом і Михайлом Горинями, Опанасом Заливахою, Святославом Караванським, Валентином Морозом, Вячеславом Чорноволом. За це художниця зазнала переслідувань із боку радянських спецслужб та ймовірно була вбита ними.