Як подорожує альпініст і спелеолог Євген Лата

Подорожувальник Євген Лата розповідає про свою любов до екстремальних подорожей, згадує, як ледь не загинув на Кіліманджаро та пояснює, кому не варто займатися альпінізмом і спелеологією.

Євген Лата — професійний спелеолог, альпініст та досвідчений подорожувальник з Одеси. За своє життя він встиг попрацювати у National Geographic, шість разів зійшов на Кіліманджаро, двадцять днів провів у найглибшій печері світу в Абхазії, воював на Донбасі як доброволець та прожив рік в Африці разом із місцевими племенами.

Сьогодні Євген Лата працює в одеській ІТ-компанії, веде телеграм-канал Omriyanaпро подорожі Україною та досліджує маловивчені українські локації. В цьому йому допомагає лабрадор Ларрі. Разом з компанією SkillUp ми розпитали Євгена про любов до подорожей, чотирилапого компаньйона та екстремальні ситуації, в яких був на межі між життям та смертю.

–Раніше ти працював в National Geographic. Чому вирішив піти звідти і змінити сферу діяльності?

Потрапив я у NG у 2012 році, коли жив у Великобританії і навчався там в університеті, закінчував магістратуру. Це була хороша робота — подорожі світом, цікаві програми тощо. Я працював там у складі операторської команди.

У 2014 році в Україні почалася війна на Донбасі, багато моїх знайомих та товаришів пішли добровольцями. У той момент я просто зібрав речі, повернувся в Україну і теж пішов добровольцем у АТО.

Вже коли перебував у АТО, зрозумів, що надалі хочу жити в Україні і робити тут щось. На той час у мене саме закінчувався контракт з NG і мені пропонували його продовжити ще на рік. Я відмовився.

Та між тим, як я повернувся з війни, і тим, як почав жити і працювати в Україні, минув рік. Протягом цього року я жив у Африці, в Танзанії — так намагався реабілітуватися після війни, забути те, що там відбувалося. Також працював гідом на Кіліманджаро. Тож у 2015 році остаточно повернувся в Україну.

– Зараз ти працюєш в сфері ІТ. Розкажи, як потрапив туди?

Раніше у мене ніколи не було офісної роботи. Я був професійним спортсменом, їздив у експедиції, заробляв на тому, що водив людей в гори. Тому коли повернувся в Україну, не розумів, чим саме буду займатися. За освітою я — інженер транспортно-морського флоту. Це не та сфера, у якій я себе бачу.

У мене були певні амбіції, коли я сюди повернувся: думав: що я все вмію, все знаю, маю ідеальну англійську та досвід проживання закордоном. Але мене ніхто не брав на роботу, пропозиції були нецікаві або за малі гроші. І от, коли я вже розчарувався у всьому і навіть почав думати, що мені треба повертатися у Великобританію, то знайшов одну одеську ІТ-компанію, де шукали асистента СЕО.

Коли я прийшов, це була невеличка комунальна квартира, працювало четверо співробітників, а я був п’ятим. І я мало розумів, що саме там відбувається. Але вирішив спробувати. Компанія виросла дуже швидко і тепер нас вже 90 людей, а я керую відділом маркетингу. При тому, що ніколи не знав нічного про маркетинг.

В цьому плані збулася моя мрія щодо того, щоби жити в Україні, а заробляти гроші за кордоном. Бо вся наша команда знаходиться в Одесі, але продукт ми будуємо та продаємо на закордонний ринок. В цьому вбачаю деяку свою місію.

– Які можливості дає тобі ця робота для твоїх подорожей?

До коронавірусу в нас не було можливості працювати віддалено. Мені здається, ми просто не вміли будувати ці процеси віддалено. Але якщо я кудись їздив на тривалий час, то міг протягом певного періоду працювати дистанційно. Та це не було чимось систематичним. Звик до такого способу життя, коли постійно знаходишся в русі, тому коли повернувся до України і перший час мав працювати у офісі, це було складно.

Проте коли прийшов коронавірус, ми все-таки перейшли на віддалений графік. І з’явилися ці “плюшки”, які дозволяють поєднувати роботу і подорожі.

Мій графік достатньо гнучкий. Можна починати працювати щодня у період з 8 до 12 ранку. Це дозволяє мені провести ніч десь у Одеській області у наметі або гамаку, а потім зранку приїхати додому, привести себе в порядок і стати до роботи о дванадцятій. Тому часто робив це за такою схемою: у п’ятницю після робочого дня стрибаю в машину і їду кудись. А в понеділок зранку повертаюся.

Моє керівництво насправді дуже лояльне до моїх тривалих відпусток, тому влітку можу взяти довгу відпустку, наприклад, на місяць і кудись поїхати на цей час. Так ми їздили, наприклад, до Норвегії на цілий місяць, де жили зокрема і в наметах.

– Як обираєш для себе маршрути і локації? Звідки береш ідеї для нових подорожей?

Я дуже люблю розглядати карту і ставити якісь крапки, куди би я хотів поїхати. Також ставлю помітки там, де вже побував. І зазвичай це не якісь відомі місця типу оперного театру абощо. А, наприклад, закинутий костел десь високо в Карпатах, або заховані далеко в лісі озера.

Багато інформації беру від друзів та знайомих, від користувачів, на яких підписаний. Перше, що роблю зазвичай, це шукаю в гуглі місця must visit у конкретному регіоні. Накидую собі все підряд, а потім починаю вибирати, що з цього екстремальне, а що — ні, складаю маршрут тощо. Тобто планування поїздки — це багатогодинний пошук, а потім сортування.

Багато моїх подорожей пов’язані зі спортивними досягненнями, бо раніше я був альпіністом. Так шукаю якісь цікаві змагання, намагаюся або приїхати туди раніше, або залишитися трохи довше після, щоб дослідити околиці.

– Чому вибрав для себе саме екстремальний формат подорожей? Що в цьому приваблює?

Моя зацікавленість пригодами почалася з катакомб. Це знамениті одеські катакомби — найбільший лабіринт, створений руками людини. У мене біля будинку прямо у дворі був вхід до цих катакомб, тож я пам’ятаю це з дитинства. Мені було десь 12 років, коли ми взяли до рук сірники та ліхтарики і полізли туди подивитися, що там. З того все і почалося.

Після школи я лазив у катакомби, потім потрапив до спелеологічного клубу, брав участь у кількох великих експедиціях. Наприклад, був у експедиції в печері Крубера-Воронья — це найглибша природна печера у світі, її глибина сягає 2 тис м. Ця печера розташована в Абхазії на плато Орто-Балаган. Ми були в експедиції 40 днів, з яких 20 провели під землею і без виходу на поверхню. Весь цей досвід сформував мене і фізично, і ментально.

Зараз я вже не можу проводити по 40 днів у горах та ризикувати життям так, як раніше. Адже маю дружину, маю собаку, у мене є робота. Тому мої подорожі мають простіший характер — вже більше як подорожі, а не як експедиції. Та раз на рік все одно намагаюся вибиратися у серйозні подорожі.

Гори сьогодні є дуже популярними та зараз проходить багато комерційних експедицій. Нерідко вони закінчуються трагедіями, тому що туди йдуть непідготовлені люди. Більшість комерційних клубів — це люди, які сходили в Карпати один раз, а потім починають водити інших, і це призводить до нещасних випадків. Вважаю, що якщо людина хоче займатися такими подорожами, вона має вступити в альпіністський клуб, зробити собі страховку, навчитися подорожувати правильно, з’їздити на збори хоча б раз.

Тим, хто хоче професійно досліджувати гори та печери, треба мати хороше здоров’я. Звісно, якщо у вас клаустрофобія, то краще не лізти у підземелля. Але якщо це подорожі не складні, наприклад, сходження на Говерлу, думаю, це підходить для будь-яких людей.

– Чи були ситуації, в яких тобі загрожувала реальна небезпека?

У 2013 році мій напарник загинув на Памірі. Тоді в нас була експедиція на семитисячник — пік Комунізму, що в Таджикистані. У нас була велика збірна команда з різних міст України: з Києва, Одеси, Донецька. Але у федерацію альпінізму по радіозв’язку ми передали просто: “Загинув один з учасників експедиції”.

Про це дізналися журналісти, і преса написала, що в українській експедиції загинув учасник. Але не назвали імені. Звісно, наші батьки та родичі весь цей час перебували у великому стресі. Моя мама, наприклад, просто стояла під стінами клубу і чекала на деталі — хто ж саме загинув.

Коли я тільки почав займатися альпінізмом, то мама казала мені: “Краще б ти бухав десь у підворітті з хлопцями”. Коли я почав займатися вертикальною спелеологією, спелеодайвінгом — тобто зануренням у печери із аквалангом — мама просила, щоб я почав знову їздити в гори і все.

А коли я у 2014 році поїхав на війну, мама казала, мовляв, Женю, можеш ходити куди захочеш, їздити і робити, що хочеш, тільки, будь-ласка, повернися з війни. Тобто ситуацій, коли я був на межі між життям та смертю, було немало.

– Яку зі своїх подорожей ти назвав би найбільш екстремальною і чому?

Я би відзначив, мабуть, рік свого життя в Африці у 2015 році. Тоді жив у трьох племенах: хадза, масаї, торкі. І якщо масаї — доволі знамениті, про них всі знають, то хадза і досі живуть десь у 15 сторіччі, полюють зі луком та стрілами, не мають цивілізації.

І, наприклад, у племені хадза був такий досвід з їхніми дітьми: вони знали, звісно, про існування білих людей, але я був першим білим, якого вони побачили у своєму житті. Це при тому, що Танзанія — доволі популярна для туристів країна.

Взагалі життя білої людини в Африці — не надто легке. Я поїхав туди заради сходження на Кіліманджаро, а потім залишився, щоб попрацювати гідом. Мене запросили в одну експедицію від Redbull і NG, яку організував знаменитий російський бейсджампер Валерій Розов — на жаль, він загинув у 2017 році. На той момент його метою було піднятися на Кіліманджаро та стрибнути звідти у костюмі-крилі. Це була дуже велика експедиція. Я мав би керувати там місцевою командою гідів.

На той момент, коли я приїхав до Африки — а це ж було після війни — мав травму голови. Під час медогляду перед експедицією лікарі цю травму помітили і сказали, що не радять мені підніматися на висоту. Мені заборонили брати участь в експедиції. Я приховав це від усіх і все одно пішов, бо це була дуже крута і масштабна експедиція. В результаті, в мене почався набряк мозку. Це дуже небезпечна річ, яка трапляється через перепади тиску. Я тоді практично помер, але мене врятував лікар з експедиції, мене швидко спустили вниз і стан покращився. Після того я ще п’ять разів піднімався на Кіліманджаро.

– І не думав, що ця ситуація може повторитися?

Ні, не боявся. Тому що я знаю свої помилки, розумію, що було не так. Під час того сходження я погано акліматизувався — перш ніж іти, треба було провести більше часу в горах, перш ніж сходити на вершину.

Взагалі-то саме в Африці в мене відбулося багато найцікавіших моїх знайомств. У Африці, а також в Непалі. Люблю Непал — це, мабуть, моя найулюбленіша країна, там можна зустріти будь-якого.

– Стикався чи коли-небудь зі складнощами через незаконне проникнення в об’єкти?

На мене заведені близько десятка адміністративних справ за незаконне проникнення в різні місця, такі як метро в Києві або зона відчуження у Чорнобилі. За це передбачаються незначні штрафи.

Більшість випадків — це коли не було навіть ні штрафів, ні викликів поліції. Наприклад, ми якось їздили у Запоріжжя, де досліджували міст, який вже давно будують — між самим Запоріжжям та островом Хортиця. Цікаво те, що там знаходиться найвищий будівельний кран в Україні і стоїть він прямо посеред Дніпра.

Ми дісталися туди вночі на човні. Я підлетів до крану дроном і побачив, що там є охорона — ми ж думали, що її немає, бо це будівництво, як і сам кран, було вже давно занедбане. Залізли на кран, пофотографувалися, зустріли світанок. Коли злізли з крана, побачили, що прямо перед нами сидить охоронець, дивиться на нас і спокійно п’є свою вранішню каву, курить сигарету і нікуди не спішить. Коли дісталися землі, він не кричав на нас, ні біг до нас — просто сидів. Ми побігли до свого човна і помітили, що його немає. Тобто охоронець відв’язав човна, сховав його, викликав своє керівництво і просто чекав — знав, що без човна нікуди не подінемося.

Мій висновок — треба проявляти максимальну адекватність, ставитися до охоронців або поліцейських із повагою, та розуміти, що часто в таких випадках ви порушуєте закон.

– Твій пес Ларрі розділяє твій інтерес до подорожей. Спеціально ти вибирав лабрадора — собаку такої породи, щоб вона була пристосована до подібних активностей?

Одного разу я прокинувся зранку і вирішив, що хочу собаку. Але не знав, яку саме породу — визначився лише тільки з тим, що мені потрібна витривала собака, пристосована до мого стилю життя.

Отже я почав роздивлятися різні породи в Інстаграмі, після декількох таких спроб інтернет почав підсовувати мені оголошення з собаками. Вдень я побачив оголошення, де продають цуценят лабрадора. Ввечері поїхав подивитися на них, до мене вибіг Ларрі — йому було три місяці. Він так мені сподобався, що я одразу захотів його забрати. Але навіть не брав грошей з собою, тож просив друзів, які живуть неподалік, підвезти мені гроші. Тобто зранку я захотів собаку, а вже ввечері того ж дня знайшов для себе ідеального пса.

Взяв я його взимку, а вже в травні ми поїхали з ним разом по Карпатах, піднімалися на Петрос, на Говерлу. Зараз йому три роки За цей час Ларрі побував у всіх областях України, крім Криму та тимчасово окупованих територій. Був у зимових Карпатах на всіх двохтисячниках, також у печерах, у поході на байдарках і каяках. Він знає, що Карпати — це круто, хоча би тому, що там є корови, яких можна поганяти.

За кордон я його не беру, тому що там волокіта з документами та довідками. Але в Україні беру у всі поїздки, куди можна взяти собаку.

– Як він сигналізує про те, подобається йому все це, чи ні?

Коли ми виходимо на вулицю і я його веду в гараж, відкриваю там шафу і Ларрі бачить моє спорядження, починає стрибати, радіти, бо знає — ми кудись їдемо. В машині він зазвичай сидить попереду. Але коли я застилаю йому заднє сидіння, він знає, що це означає довгу поїздку. І теж радіє. Ларрі спокійно переносить тривалі подорожі в авто.

– Як змінився характер і напрямок твоїх подорожей під час пандемії? Чи став більше подорожувати Україною?

У своєму телеграм-каналі Omriyana я пишу про різні місця в Україні, які мені подобаються. Варто зазначити, що до 2015 року, тобто до часу, поки я не повернувся в Україну після війни, я фактично і не подорожував країною. Бував у Альпах, у Гімалаях, а по Україні і не поїздив. Тоді подумав: я так люблю свою країну, що поїхав за неї воювати, але майже не знаю її. Тож почав активно подорожувати і досліджувати села, області з 2016 року. Тому в цьому плані з впровадженням карантинних обмежень у мене мало що змінилося.

Дуже люблю Західу Україну — там є багато цікавих локацій, як-от покинуті костели, церкви, які були збудовані кілька століть тому. Є горні озера, печери. Наприклад, печера Оптимістична на Тернопільщині. Є багато можливостей для подорожі на байдарках або на джипах. Минулого року для мене, як і для багатьох українців, справжнім відкриттям стала Херсонщина із рожевим озером та іншими локаціями. Єдина складність — погані дороги та недорозвинена інфраструктура. Без власної машини важко дістатися в ці місця, а от подорожуючи машиною, відчуваєш низьку якість доріг.

– Ти активно пропагандуєш бережливе ставлення до природи і до довкілля, прибираєш сміття у себе у дворі. Чи часто так робиш? Чи вдалося тобі долучити до цього когось із сусідів, оточення?

Я вихованець школи альпінізму, тож у нас завжди були якісь зустрічі, суботники абощо. З дитинства в мені закладена філософія про те, що сміття — це погано, і добре було би з цим боротися. Але я не знаю, як боротися так, щоб це мало якийсь масовий ефект.

Коли я йду кудись на пробіжку, наприклад, завжди беру з собою сміттєвий пакет. Якщо бачу сміття, витрачаю 10 хвилин часу на те, щоб його прибрати, собака мені допомагає. Потім виставляю фотографії з цими пакетами у інтернет, бо думаю, що цим можна когось змотивувати робити те ж саме. Такі речі гарно “розлітаються” по мережі, їх підхоплюють інші. Вважаю, що це — мій маленький внесок у пропаганду чистого способу життя.

Цей матеріал створено за підтримки партнера:

Що це означає?